З пані Юлею я планувала записати інтерв’ю ще восени, але мені повідомили, що вона повернеться до Києва лише навесні. Однак і тут не вийшло зустрітися, адже пані Юля знову вирушила на війну. Тому знайомимося і спілкуємося по телефону.

Пані Юлю, скільки років ви у професії і скільки з них віддали 16 відділенню Центру екстреної медичної допомоги?

- Мій стаж – 15 років, з 2016 року я почала працювати в 16-му відділенні фельдшером.

Пам’ятаєте свій перший виїзд на «швидкій»?

- Я була з лікарем Сергієм Румянцевим на виклику, де ми робили реанімацію, 17 разів дефібрилятором, на жаль, безуспішно, але для мене це стало поштовхом, що я хочу працювати на швидкій допомозі, відчула - тут моє місце. Відверто, навіть шкодувала, що після навчання пішла в офтальмологію, а не відразу на «швидку».Я з дитинства мріяла бути лікарем, хоча в сім’ї ніхто не носив білий халат. А я хотіла займатися благородною справою – допомагати людям.

Можливо, це бажання і стало основним, чому ви пішли добровольцем на війну з російським окупантом?

- У 2014 році я провела багато часу на Майдані в складі медичної сотні. По завершенні Революції Гідності повернулася до роботи у фармацевтичну компанію, але постійно натрапляла на новини з оголошеннями, що на війні потрібні лікарі, це не давало мені спокою. Тому подзвонила на гарячу лінію Міністерства оборони, розповіла, що я лікар і на наступний день мене запросили у військкомат. Там вже зрозуміли, що я «асфальтна дитина», яка ні в наметах не спала, ні особливо десь по селах їздила, коротше відмовляли тижнів зо два, попереджали, що буде дуже важко. Але я пішла до Генерального штабу, написала рапорт, що це дискримінація за гендерною ознакою. Реакція була миттєва – о 5-тій вечора сказали, що завтра о 8 ранку виїжджаю… Це був вересень 2014 року…

Спочатку поїхали на Яворівський військовий полігон у Львівську область. Згодом я одна на дивізіон (це 240 людей) з медичною освітою поїхала в зону ООС (тоді АТО). Я була і тимчасово виконуюча обов’язки начальника медпункту дивізіону, і фельдшеркою, і санітаркою. В моєму розпорядженні був водій - ось і весь медпункт.

З якими пораненнями ви найчастіше мали справу?

- Осколкові, вогнепальні, мінно-вибухові…Складно було, одну добу я виїжджала туди, де велися бойові дії, а потім поверталася в намети, де ми жили, але повноцінно відпочити не вдавалося. Це була зима, дуже холодно, хлопці хворіли, постійно зверталися…

Було чим лікувати?

- Дуже плачевна ситуація була з цим. Мене відправили з двома банками зеленки. Все завдяки волонтерам, я писала списки і тільки завдяки їм ми справлялися. Це вони мені і каску, і бронежилет підкинули.

Так,10 місяців я пробула у складі 44-ї окремої артилерійської бригади до жовтня 2015 року. Коли демобілізувалася, запевнила усіх, що більше ноги моєї в армії не буде.

Чому так вирішили?

- На жаль «радянщина» в армії залишилася. Коли навколо активні бойові дії в 2014-2015 році, до Мінських угод взагалі було дуже важко, а звертають увагу на шикування, військові вітання, як виглядають берці – мені це дуже не подобалося…

Після військової служби ви обрали швидку допомогу? Чому?

- Так, після війни мені було важко повернутися в офтальмологію, бути просто окулістом. Я згадала дитячу мрію і подумала, якщо не зараз то вже ніколи. Досвід винесений з війни дуже допоміг. На «швидкій», як і на війні, немає вузької спеціальності. Ти можеш приїхати на перелом руки, а потрапити на інсульт…

Ви демобілізувалися, сказали «ніколи знову» і врешті через 5 років все одно повернулися на війну, чому прийняли таке рішення?

- Я не знаю як це пояснити… Відгук війни в душі залишається… Коли бачиш в новинах, що там гинуть наші люди, а я вмію і знаю, як допомогти, складно залишатися осторонь. Навіть, якщо я врятую 2-3-5-ьох – це найважливіше. Тому підписала контракт в березні 2020 року і вже рік як тут, в складі 30 окремої механізованої бригади. Нині я лікар медичного пункту мотопіхотного батальйону.

Як колеги сприйняли ваше рішення піти на війну?

- Я довго виношувала це в собі, попередила тоді, коли вже не залишалося часу на те, щоб давати мені поради чи відмовляти. Колеги і хвилювалися, і підтримували… Ми весь час спілкуємося -переписуємося чи зідзвонюємося… Через те, що зараз забезпечення не найкраще, на «швидкій» мені зібрали посилку, після того, коли я поїхала в ООС і оцінила, чого не вистачає…

Війна у 2014 році і 2020-му вашими очима – сильно відрізняється?

- Тоді були дуже активні бойові дії. Я пригадую, спати не могла, тому що гради безупину цілодобово літали. Зараз спокійніше, але не без гарячих точок і не без провокацій.

Чи була безпосередня видимість ворога?

- Найближче 300-400 м до позицій противника, так, що чути розмови і музику було.

Зброю в руках тримали?

- Постійно. Коли заїжджаєш на територію ООС, тобі видають особистий автомат – це найдорогоцінніше, ти з ним ходиш/спиш цілодобово.

На фото ви з цуценям. Розкажіть, хто це у вас?

- Я поїхала в місто до командування, побачила військових з маленькою собачкою, вони розповіли, що вона залізла на берці, труситься і не тікає. Хлопці попросили забрати собі, бо вони вже мали від’їжджати. Я сховала її в свою каску. Хвилювалася, що скажуть мої побратими. Назвала Жужею. Час пройшов, вона підросла. Це моя справжня бойова подруга, з якою я в окопах була і скрізь…Потім перевезла її до батьків, тепер вона «столічна штучка» (ред.- сміємося.)

В березні 2021 року Юлія Головня знову підписала контракт. Служити українському народу - її покликання. На фото вона зі своєю «бойовою подругою» Жужею.

Пишаємося нашими колегами. Ви – взірець для наслідування. Будьте!

Спілкувалася і записувала

Злата-Зоряна Паламарчук