Ранок. Я заходжу у відділення №7 Центру ЕМД та МК. Поспішаю на зустріч з мамою та донькою, які присвятили своє життя порятунку людей. Вони – фельдшерки з МНС і не мислять своє життя без швидкої допомоги. Знайомлюся і спілкуюся одразу з обома:

Пані Таню, що вас переконало обрати професію медика і піти працювати на «швидку» допомогу?

- Ще з дитинства у мене не було сумнівів, що я хочу бути лікарем. Після школи вступила в медичне училище, а з квітня 1982 року працюю в 7-му відділенні. Вже 39 років тут… Це мій другий дім.

Наталю, а для вас, мабуть, мама стала прикладом у виборі професії?

- Так. Дуже добре пам’ятаю, як вона поверталася додому після чергування і розповідала про виклики. Інколи плакала. Це було зрозуміло, емоції несеш додому, бо вони тебе так швидко не відпускають… Це, мабуть, залишилося десь у підсвідомості. Хоча перед вступом в медучилище я таки вагалася чи йти на «швидку»… Ще й мама постійно запитувала, чи я впевнена, бо така робота - важка ніша. Але я таки спробувала і втягнулася… З 2003-го року тут, тобто вже 18 років.

Перші виклики, мабуть, з тих, які запам’ятовуються на все життя. Розкажіть про такі.

п.Таня: – Це був виклик, коли поїхала лише я і водій, в жінки була кровотеча. Пам’ятаю, як боялася зробити щось не так. Ще й поруч не було нікого, щоб принаймні порадитися. Зараз, маючи багаторічний досвід, страх замінила впевненість. Тепер, виїжджаючи на виклик, я вже знаю, що і як робитиму. Навіть адреси пам’ятаю, інколи, вже здогадуюся до кого їдемо допомогати.

п. Наталя: – Багато, що запам’ятовується, від деяких ситуацій – сивієш. Років 10 тому виїжджали на ДТП, де збили дитину. Мені було важко після побаченого, я була на перших місяцях вагітності, тиждень проплакала.

Приходило на думку звільнитися?

п.Таня: – Так, але це були не серйозні наміри.

п.Наталя: – Я теж думала про звільнення після декрету, боялася, що втрачу навички.

Часто доводиться виїжджати на хибні виклики?

п.Таня: – Неправдивих викликів дуже багато. За моїм спостереженням, 40% саме таких, де швидка не потрібна.

Чи доводилося потрапляти в ситуацію, коли на дорозі не пропускали швидку?

п.Наталя: – Зараз такого менше, щоб не пропускали. Дуже зворушливо, коли водії бачать швидку і втиснюються там, де здавалося б людина не пройшла.

п.Таня: – А я ще додам, коли їдеш зі складним пацієнтом, пробираєшся крізь затори, береш його за руку, підтримуєш, то навіть коротка дорога здається такою довгою, як вічність…

Які недоліки роботи на швидкій допомозі для вас?

п. Таня: – Це складна робота, і емоційно і фізично. Часто попадаємо на виклики, де тобі можуть нахамити. У лікарнях не обходиться без суперечок, інколи доводиться відстоювати діагноз пацієнта, якого привезли на госпіталізацію…

п. Наталя: – Морально все переживаєш, особливо, коли приїжджаєш на падіння з висоти чи ДТП, де дитинка постраждала чи померла, це дуже важко, бачити шок родичів, ти як постійний свідок чиєїсь біди.

Як розвантажуєтеся від роботи?

п. Таня: – Я люблю фізичні навантаження – басейн, велосипед і, звісно, дачу – там собі копаєш грядки, відволікаєшся…

Цікаво, як ваші чоловіки сприймають ваші чергування та непросту роботу?

п.Наталя: – Мамі пощастило, батько завжди її мовчки вислухає, а я зі своїм чоловіком, до речі поліцейським, стараємося не обговорювати, що відбулося на роботі.

А як ви з чоловіком познайомилися?

п.Наталя: – На виклику. Мій майбутній чоловік описував ситуацію. При чому було помітно, що він поспішає, вже потім я дізналася, що на побачення. Ну і якось купідон вцілив у мене… (ред.- сміємося)

На завершення нашої розмови, чи є слова, які вам в житті допомагають? Ваше життєве кредо?

п.Таня: – Життя прекрасне – його треба цінувати.

Спілкувалася і записувала - Зоряна Паламарчук