Лариса Іванівна Зубок протягом 25 років завідує відділом госпіталізації Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва. На адресу Богдана Хмельницького 37Б може прийти із заплющеними очима, адже це місце її роботи, яке не змінюється вже 50 років.

Розпочинаю розмову.

Пані Ларисо, що вас привело в Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва?

- Я закінчила 5 курс в Київському медичному інституті і одного разу побачила по телевізору програму про Київську станцію швидкої допомоги. Виступала Наталія Андріївна Ленгауер – легендарна Наталка, як її потім називали. Яскрава, представницька, з таким запалом, настроєм розповідала про швидку допомогу. Мене це так вразило... Я подумала: «Ось тут би я хотіла працювати, в такому колективі, рятувати пацієнтів саме на швидкій допомозі». Після 5 курсу я поїхала на стажування в Черкаську область. Паралельно з практикою я влаштувалася на швидку допомогу на нічні чергування. Пам’ятаю такий старий розбитий рафік… а я по селах, по страшних дорогах і одна… Запам’ятала навіть виклики, на які виїжджала. Мені був 21 рік… Після практики перше, що я зробила, - взяла документи і прийшла на Богдана Хмельницького (Київська станція швидкої медичної допомоги) у відділ кадрів, а мені кажуть, що фельдшери 6 курсу медінституту їм не потрібні. Що з нами багато проблем. Я ж наполягаю, Мовляв, за рік закінчу інститут і прийду працювати до вас лікарем. Послали мене до Наталі Андріївни Ленгауер (ред. – Наталя Ленгауер очолювала Київську центральну станцію швидкої допомоги з 1948 – 1975 року).

Якою ви запам’ятали Наталю Ленгауер? Яке перше враження від тієї зустрічі?

- Харизма, енергетика – перше, що відчувалося. Я їй з порогу розказала все, що студентка, киянка, хочу набратися практики саме тут. Вона на мене так подивилася і зателефонувала у відділ кадрів.Сказала: «Оформіть цю куколку» (ред. - сміємося)

З першого вересня я почала працювати. Вранці на заняття, ввечері на чергування. І попри все я закінчила медичний інститут з червоним дипломом. А перед держіспитами тимчасово звільнилася, бо мала народити сина (ред. - сміється). Коли ж закінчила інтернатуру стала лікарем-терапевтом 3 категорії. І з 21 липня 1971 року почала працювати тут. Далі 3 роки роботи на лінійній бригаді, потім - на спеціалізованій. Це була 13 підстанція спеціалізованих бригад. Запросили на бригаду гематологічної реанімації, якій я віддала 20 років життя. Профіль бригади був такий – боротьба з кровотечами. Ми мали можливість робити лабораторну діагностику. Приїжджали навіть в акушерсько-гінекологічні стаціонари для надання допомоги пацієнтам з кровотечами. Бригада була забезпечена препаратами крові, плазмою, кровоспинними препаратами, була можливість лабораторної діагностики згортання крові. Ми були і швидкою, і екстреною допомогою, заміняли дільничних лікарів. А скільки пологів прийняли. Якщо народжувалася дівчинка, обіцяли назвати Ларисою…(ред. - сміємося)

Чому зараз не має таких бригад?

- Мінявся час, бюджет, все поступово відпадало. Стало дорого утримувати такі бригади.

На який час, на вашу думку, припав розквіт Центру екстреної медичної допомоги в Києві?

- 70-80 роки. Швидка прогриміла на весь Радянський Союз. Ми були школою передового досвіду. До нас без кінця і краю приїжджали делегації. Ми показували наші бригади, оснащення, можливості, нові методики лікування.

А з Ленгауер часто зустрічалися?

- Так, вона в нас була мама Фрума (ред. - Фрума на ідиш «Благочестива»). І дуже вибагливою, і людяною. Наталя Андріївна мала великий авторитет, її дуже любили. І взагалі, тоді було інше ставлення до лікарів, час змінився, суспільство, світ. Тепер люди мають більший вибір, багато приватних лікарень, є з чим порівняти.

Лікарем поза робочим місцем доводиться бути?

- Я жила на Політехнічному, в будинку всі знали, що я лікарка, двері квартири не закривалися. Лікувала весь будинок. Це було так природньо. Лікарська практика в мене була цілодобово.

В новий рік доводилося працювати?

- Перший рік моєї роботи збігся з чергуванням в новорічну ніч. Нас викликали в приватний сектор на травму стегна. Машина не могла проїхати, залишилася внизу. Ми гребли на засніжену гору, потім звозили пацієнта на санках до карети швидкої і повезли на госпіталізацію. Так Новий рік і зустріли.

Ви згадали 80 - ті роки. Це і Чорнобильська аварія…Як пережили?

- Це було дуже страшно. Я в Чорнобиль не виїжджала. Ми працювали тут. Панікували люди на початку. Хвилювання, гіперкризи. Це вже потім з’явилося більше онкології. Пам’ятаю, як вулиці міста помітно стали пустими, і була сильна спека. В масках населення не ходило.

А «Революція на граніті» вам чимось запам’яталася? Знаю зі спогадів учасників, що швидка завжди чергувала біля активістів, які оголосили голодування.

- Я в той час працювала на спецбригаді. Ми кожне чергування виїжджали до протестуючих. Ви собі не уявляєте, як мені було їх шкода. Бо це діти віку мого сина, він також брав участь в революції. Не ночував, але приходив. Я так добре запам’ятала Олеся Донія (ред. -організаторами акції виступили Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній). Ми його теж тоді оглядали. Когось госпіталізували і повертали, надавали допомогу на місці.

А як надати допомогу людині, яка голодує? Не намагалися переконати чи відмовити від участі?

- Глюкозу вводили, вітаміни. Вимірювали тиск. Навіть думок не було таких ,щоб відмовити. Навпаки ця злагодженість протестуючих настільки мене вразила і розчулила. Пам’ятаю, як вони піднімалися по Грушевського, тримаючись за руки… (ред. - плаче)

Революція Гідності була тяжкою в плані великої кількості постраждалих, травми були дуже важкі, бригади одна за одною виїжджали , працювали як на війні. Коли транспорт не ходив, ночували тут.

Як пандемія коронавірусу вплинула на вашу роботу?

- Помінялася вся госпіталізація. Лікарні закриваються під ковід. 170 бригад на лінії, 65 чергових стаціонарів. Так тяжко, як зараз, мені не працювалося ніколи.

Що би ви сказали людям, які не вірять в коронавірус?

- Потрібно хоча б один раз поїхати і подивитися в лікарню, або покрутитися навіть у нас і бачити, яка кількість пацієнтів на швидкій в черзі до лікарень щодня.

Пані Ларисо, я не можу не відмітити, як ви гарно виглядаєте, як досягаєте такого результату?

- Маю гарну генетику, фізична навантаженість – це вже моя потреба. Басейн і 5 разів на тиждень займаюся в спортзалі в групових заняттях.

На завершення нашої розмови, яке ваше життєве кредо?

- Життя - одне. Живи.

Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук