МИГАС: Прийшла на відділення інтерном 2016-го року. Тут і залишилася. Взагалі , коли тільки думала про обрання професії, були плани йти на фармацію. Але в університеті сподобалася медицина невідкладних станів. От і пішла по цій лінії. Це складна спеціалізація. Але і цікава. Кожен виклик - це якийсь новий досвід, новий поштовх до нових знань.

- За плечима навчання …А тут, на відділенні, є люди, яких ви можете назвати вчителями?

МИГАС: Звісно є. І це не лише досвідчені колеги, як прийнято вважати. Це і майже мої ровесники, які уже здобули той досвід, якого мені на певний момент бракує. Я можу будь-коли звернутися до нашої завідувачки Наталії Олексіївни Харевич. Завжди проконсультує, підкаже, порадить.

- Мабуть траплялися у вашому професійному житті людські історії, які залишили слід?

МИГАС: Я відповім трохи узагальнено. Мене і дивують, і потрясають випадки, коли рідні залишають наодинці людину, яка сама не пересувається, не може навіть самостійно взяти чашку з водою… Що це? Отак кинути напризволяще рідну людину!…Я не знаю, як це так, і чому це так?… На це завжди дуже важко дивитися.

Люблю обслуговувати діток. Вони завжди дають багато емоцій, переважно добрих, бо ти знаєш, ти їм допоможеш зараз , а завтра з ними уже все буде добре.

- Завжди так?

МИГАС: На жаль ні. От зараз згадала випадок зовсім недавній. Мама вирішила піти на кухню посмажити налисники. Дитину чотирьох рочків залишила в кімнаті. Вона спала. Скільки мама ті налисники смажила, але дитина встигла прокинутися, підійти до вікна і випасти. Дитинку ми врятували. Вона вижила, але чисельні переломи будуть довго зростатися і нагадувати про себе. Це результат легковажності мами.

- Що ви вважаєте у своїй професії головним?

МИГАС: Людяність.

- А як у цій повсякденності, коли у тебе за добу виклик за викликом, накопичується втома, як за таких умов людяність виживає? Не притупляється?

МИГАС: Я думаю, що коли людяність у лікаря притупиться, то пора йти з професії. Це те, чого за жодних обставин втрачати не можна.

- Що ви своїм рідним розповідаєте про свою роботу?

МИГАС: Мінімум - жива, здорова, працюю, все добре ( Сміється). Менше знають,- краще сплять.

- Ви пам’ятаєте свій перший виклик?

МИГАС: Так. Я тоді виїжджала з дуже досвідченим фельдшером. Виклик був на ниркову коліку. Підлікували, стабілізували, відвезли в лікарню.

- Зразу все було зрозуміло, сміливо взялися за справу, без мандражу?

МИГАС:У мене дуже продуктивно проходила інтернатура. Навіть якщо порівнювати її з практикою моїх однокурсників, які процес споглядали збоку, я поринула у роботу з головою, із задоволенням виїжджала на виклики. Мені це подобалося. У мене були дуже хороші наставники: Коробко Володимир Григорович, Арнаутова Ірина Юр’ївна, Віліпчук Вадим Віталійович. Зазвичай працювала з ними в одну зміну. Вони своїм прикладом показували, як треба ставитися до пацієнта, що не треба ніколи показувати, що ти боїшся, бо це передається людині. і вона може почати панікувати…

- А якщо таки панікує, то як заспокоїти?

МИГАС: Колеги згадують один тяжкий випадок на виклику і трохи смішний. Пацієнт запанікував не на жарт - нервує, шарпається…Я тоді сказала: “Давайте серед нас залишимо одного істерика, і це буду я”… Подіяло.…Його перестало трусити. Ми змогли зняти електрокардіограму.

- Тобто, і жарти теж лікують?

МИГАС: Звісно… Треба відволікти пацієнта від страхів, від болю…

- Як зазвичай зустрічають швидку люди? Давайте так - від кращого до гіршого.

МИГАС: Буває, що тебе зустрічають рідні внизу, ти не чекаєш, щоб тобі відкрили двері, уже на ходу відповідають на твої запитання, допомагають пацієнту - принесуть той же рушничок, мисочку, якщо вона треба. Ти бачиш і повагу до своєї праці, і підтримку хворого… А буває гірше. Стоїмо стукаємо у двері, бо дзвінка нема, домофону також. Уже сусіди виходять на шум… Нарешті відкриваються двері і пацієнт одразу з претензією: Чого так довго їхали? А ми уже 20 хвилин під дверима!… Це не дуже приємно.

- Яке побажання буде колегам, собі?

МИГАС: Мужності нам усім, витривалості, спокою. І найголовніше - миру!

ВІТАЛІЙ СУШИЧ: РОЛЬ КОМАНДНОЇ РОБОТИ У НАШІЙ СПРАВІ ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ.

Ю.Дубок: Виклик був сформульований як: болить серце, пацієнту 51. Приїхали ми швидко. Оглянули чоловіка, зробили ЕКГ і побачили, що є інфаркт. Надали першу допомогу, стабілізували пацієнта і повезли до лікарні.

В.Сушич: …Вже коли приїхали до лікарні і почали витягати пацієнта з салону на ношах, раптом від дав судоми, фібрильнув і сталася зупинка серця. Ми знову затягнули його в машину. Почали реанімаційні заходи. Добре, що у цей момент в лікарні знаходився наш колега Олександр Дмитрович Дубовий – лікар з 15-го відділення. Вони саме здали пацієнта, а тут ми з критичною ситуацією. Олександр Дмитрович підключився миттєво. Коли робиш реанімацію, то завжди не вистачає рук. Тому те, що він опинився поруч, велика удача і для нас, і для пацієнта. Ми качали пацієнта безупинно. Тут дуже важливо, щоб не було простою.

Ю.Дубок: Я набирала медикаменти, заряджала дефібрилятор, а вони качали…

В.Сушич: Качали по черзі, аж поки не відновився синусовий ритм. Тоді ми швидко, минаючи приймальне відділення, завезли пацієнта в реанімацію, де нас уже чекали.

Успішна реанімація це завжди колективна злагоджена робота . Людину повернули до життя. Але це не лише заслуга нас з Юлею. Це і наш водій Авраменко Микола Григорович, який швидко доправив пацієнта до лікарні. У нашій справі швидкість - це запорука успіху. Це колега, про якого я говорив, Дубовик Олександр Дмитрович.

- Ви цікавилися, як там пацієнт?

В.Сушич: Живий, його перевели з реанімації, зробили стентування. Він переведений у кардіологію, де продовжує лікування.

- А ви завжди цікавитеся долею своїх пацієнтів?

В.Сушич: Завжди цікавимося…Тому що медицина…наука неточна, завжди є якісь підводні камені, сумніви…Але так хочеться, щоб усі наші пацієнти вижили.

- Що ви вважаєте головним у своїй роботі?

В.Сушич:Відповідальність…

Ю.Дубок: Так, відповідальність.

В.Сушич: Треба робити все так, щоб не мучила потім совість. Тому щоразу, коли якісь лікувальні заходи проводяться, потім приїжджаєш на відділення, береш літературу, перечитуєш, звіряєшся, чи так все зробив...

- Який у вас досвід на швидкій?

В.Сушич:На швидкій я з 1995 року. А до армії працював зав ФАПом, потім у військовому госпіталі.

- Тобто, досвід уже маєте непоганий?

В.Сушич:Ще школа має дуже велике значення. Я мав нагоду працювати на кардіологічних бригадах - СТЕБами їх ще називали…У мене були дуже хороші вчителі - кардіологи Олександр Анатолійович Алєксєєв, Володимир Володимирович Онопченко, Валерій Іванович Турій. З ними набрався знань не лише з кардіології, а головне, командності. Її роль важко переоцінити. У тяжких випадках з кардіологічними хворими одними руками впоратися практично неможливо. Треба безперестану качати, зупинятися не можна….Хтось у цей час повинен набирати у шприц медикаменти. Медики розуміють, про що я кажу. Тому ще раз наголошу, що цей випадок, про який ми розповіли, є результат злагодженості нашої бригади, включаючи водія, колеги, що кинувся на допомогу. І от – людину врятовано. В такі моменти починаєш особливо цінувати свою професію.

Це добра нагода згадати про наших колег- педіатрів та про спеціалізовані педіатричні бригади - реанімаційні, неонатологічні, які працювали у складі КСШМД до 90-х років. Ці бригади- уже наша історія. Хороша історія. Я попросила згадати про неї старшого лікаря відділу експертизи якості надання медичної допомоги, епідеміології та інфекційного контролю Наталію Дакал, яка віддала роботі у цих бригадах 30 років.

НАТАЛІЯ ДАКАЛ: 30 РОКІВ РОБОТИ НА ПЕДІАТРИЧНІЙ БРИГАДІ ЗГАДУЮ ЯК ЩАСЛИВИЙ ПЕРІОД СВОГО ЖИТТЯ.

- На “швидкій” я уже 43 роки. Після медінституту, 1979 року, прийшла сюди разом із своїми чотирма однокурсниками. Ми були розподілені на новостворені неонатологічні реанімаційні бригади. Наша машина була обладнана кювезом, і ми з пологових будинків перевозили тяжких новонароджених у відділення патології новонароджених в "Охмадит" та тоді 14-у дитячу лікарню. Там їх виходжували. І оце наша була функція. Працювали на реанімаційній дитячій бригаді. Наша команда була: Тодурова – мама нашого знаменитого кардіохірурга, Мамадьярова, Малишевська, Федоренко, Ковінько. Я не пригадаю, у якому році із “швидкої” на якийсь час нас перевели у розпорядження лікарні "Охмадит" як неонатологів…. Ми одержали дуже гарну і зручну машину - РАФ жовтенький. Ми її, любиму, називали канарейкою. У ній було все необхідне і сучасне на той час обладнання, була можливість стати у повний ріст, що дуже важливо для нас. Це була, по-суті, міні-операційна з киснем , з підсосом. Все це працювало від великого 10-літрового кисневого балона. Дуже запам’ятала випадок з 1986 року. Надійшов виклик в інституту ЛОР на Зоологічній – у дитини кома. Ми приїхали - фельдшери Наташа Черняк, Лариса Тихонова і я. Заходимо в операційну. Бачимо чоловік 20 лікарів навколо операційного столу, на якому лежить без ознак життя 9-річна дитина . Її качають, роблять зовнішній масаж серця, дитина заінтубована, апарат за неї дихає. І всі чекають нас. З’ясовується, що дитина уже 40 хвилин у цьому стані. Їй оперували аденоїди, і відбулася зупинка серця. У нашій машині обладнання було дуже хороше. Був датаскоп, який міг дефібрилювати. Ось я поклала датчики на грудну клітку. Зробили удар і – нічого. Знову! Збільшили дозу. Ще раз! І ось з третього разу я чую… це відчуття у мене залишилося на все життя… почало стукати серце. Це було щось неймовірне – відчуття щастя особистого. Дитину потім ще дві години ми виводили з набряку мозку…І коли ми її вже виносили на ношах в реанімацію, дитина попросила води. Це просто неймовірно - ти оживив дитину! Мама навіть не підозрювала, що робилося в операційній. Я щаслива, що я працювала на такій бригаді. Увесь її склад 30 років не мінявся - ні фельдшери, ні лікарі.

- Педіатрія вона особлива… Мені здається, що лікар-педіатр повинен мати особливі здібності…

Я на 100 відсотків впевнена, що педіатр це особлива спеціальність. Що таке допомогти маленькій дитині, або новонародженій? Вона тобі не розповість про свою патологію, про свій стан. Ти повинен це побачити по його шкірі, по його виразу обличчя, можливості їсти чи не їсти, по настрою. Різні були випадки…. Нас викликає мама, бо дитина мовчить і мовчить… Ми приїжджаємо і бачимо, що дитина у комі, а мама цього не зрозуміла. Або судоми… Багато нюансів. Дитяча бригада це особливий душевний стан. Ти повинен все зробити, щоб дитинку заспокоїти, щоб вона тебе не боялася. Це такі підходи суто жіночі, материнські…От у мене діти під час огляду не плакали. Дуже прості прийомчики: прикладати до тільця теплий фонендоскоп, дати дитинці доторкнутися до нього, погратися, горло дивитися в останню чергу, коли огляд закінчуєш уже, бо дітки цієї процедури дуже не люблять, можуть так розплакатися, що буде дуже важко повернути їх до нормального стану. Ми дуже трепетно ставилися до своїх маленьких пацієнтів. І один до одного також - підтримували , любили один одного. Ми любили лікувати дітей. Бо це вдячні пацієнти. Коли ти дитину лікуєш, то апріорі чекаєш одужання. І коли воно настає, ти щасливий. Тому я цей період свого життя згадую як щасливий.

- Зараз ви консультуєте на телефоні “1583” (консультативно-інформаційний відділ). Мабуть ваш досвід, яким щойно ділилися, тепер дуже цінний ?

Телефонують мамочки. Їх хвилює усе: живіт у дитини болить, малюк дуже неспокійний, температура і не знають дозування медикаментів, висипання на шкірі…Все тривожно для мами. Ми ж усі мами, і ми знаємо, як це буває. Ці моменти дуже чутливі. Мабуть, для мене важко знайти таке запитання про стан дитини, на яке я не зможу відповісти, бо 30 років педіатрії це…чого тільки не бачила?

- Сьогодні Всесвітній день захисту дітей. Привітання від лікаря-педіатра, який врятував життя сотням, може й тисячам дітей….

Сьогодні головне побажання – перемоги та миру нашій країні! Діткам здоров’я, мамам – терпіння…і щастя бачити, як твоя дитина росте, набирається сил, знати, що її життю ніщо не загрожує.