Наші обличчя

Лариса Іванівна Зубок, завідувачка відділу госпіталізації Центру ЕМД та МК

Вірність професії… Вірність собі. Своїм принципам, цінностям, традиціям. 50 років віддати улюбленій справі – професії лікаря і ніколи не пошкодувати про зроблене. Так, зовсім коротко, можна розповісти історію цієї незвичайної і водночас простої жінки. Якщо ж вам цікаво, яким було життя однієї лікарки впродовж 50 років - ласкаво прошу.
Лариса Іванівна Зубок протягом 25 років завідує відділом госпіталізації Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва. На адресу Богдана Хмельницького 37Б може прийти із заплющеними очима, адже це місце її роботи, яке не змінюється вже 50 років.
Розпочинаю розмову.
Пані Ларисо, що вас привело в Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва?
- Я закінчила 5 курс в Київському медичному інституті і одного разу побачила по телевізору програму про Київську станцію швидкої допомоги. Виступала Наталія Андріївна Ленгауер – легендарна Наталка, як її потім називали. Яскрава, представницька, з таким запалом, настроєм розповідала про швидку допомогу. Мене це так вразило... Я подумала: «Ось тут би я хотіла працювати, в такому колективі, рятувати пацієнтів саме на швидкій допомозі». Після 5 курсу я поїхала на стажування в Черкаську область. Паралельно з практикою я влаштувалася на швидку допомогу на нічні чергування. Пам’ятаю такий старий розбитий рафік… а я по селах, по страшних дорогах і одна… Запам’ятала навіть виклики, на які виїжджала. Мені був 21 рік… Після практики перше, що я зробила, - взяла документи і прийшла на Богдана Хмельницького (Київська станція швидкої медичної допомоги) у відділ кадрів, а мені кажуть, що фельдшери 6 курсу медінституту їм не потрібні. Що з нами багато проблем. Я ж наполягаю, Мовляв, за рік закінчу інститут і прийду працювати до вас лікарем. Послали мене до Наталі Андріївни Ленгауер (ред. – Наталя Ленгауер очолювала Київську центральну станцію швидкої допомоги з 1948 – 1975 року).
Якою ви запам’ятали Наталю Ленгауер? Яке перше враження від тієї зустрічі?
- Харизма, енергетика – перше, що відчувалося. Я їй з порогу розказала все, що студентка, киянка, хочу набратися практики саме тут. Вона на мене так подивилася і зателефонувала у відділ кадрів.Сказала: «Оформіть цю куколку» (ред. - сміємося)
З першого вересня я почала працювати. Вранці на заняття, ввечері на чергування. І попри все я закінчила медичний інститут з червоним дипломом. А перед держіспитами тимчасово звільнилася, бо мала народити сина (ред. - сміється). Коли ж закінчила інтернатуру стала лікарем-терапевтом 3 категорії. І з 21 липня 1971 року почала працювати тут. Далі 3 роки роботи на лінійній бригаді, потім - на спеціалізованій. Це була 13 підстанція спеціалізованих бригад. Запросили на бригаду гематологічної реанімації, якій я віддала 20 років життя. Профіль бригади був такий – боротьба з кровотечами. Ми мали можливість робити лабораторну діагностику. Приїжджали навіть в акушерсько-гінекологічні стаціонари для надання допомоги пацієнтам з кровотечами. Бригада була забезпечена препаратами крові, плазмою, кровоспинними препаратами, була можливість лабораторної діагностики згортання крові. Ми були і швидкою, і екстреною допомогою, заміняли дільничних лікарів. А скільки пологів прийняли. Якщо народжувалася дівчинка, обіцяли назвати Ларисою…(ред. - сміємося)
Чому зараз не має таких бригад?
- Мінявся час, бюджет, все поступово відпадало. Стало дорого утримувати такі бригади.
На який час, на вашу думку, припав розквіт Центру екстреної медичної допомоги в Києві?
- 70-80 роки. Швидка прогриміла на весь Радянський Союз. Ми були школою передового досвіду. До нас без кінця і краю приїжджали делегації. Ми показували наші бригади, оснащення, можливості, нові методики лікування.
А з Ленгауер часто зустрічалися?
- Так, вона в нас була мама Фрума (ред. - Фрума на ідиш «Благочестива»). І дуже вибагливою, і людяною. Наталя Андріївна мала великий авторитет, її дуже любили. І взагалі, тоді було інше ставлення до лікарів, час змінився, суспільство, світ. Тепер люди мають більший вибір, багато приватних лікарень, є з чим порівняти.
Лікарем поза робочим місцем доводиться бути?
- Я жила на Політехнічному, в будинку всі знали, що я лікарка, двері квартири не закривалися. Лікувала весь будинок. Це було так природньо. Лікарська практика в мене була цілодобово.
В новий рік доводилося працювати?
- Перший рік моєї роботи збігся з чергуванням в новорічну ніч. Нас викликали в приватний сектор на травму стегна. Машина не могла проїхати, залишилася внизу. Ми гребли на засніжену гору, потім звозили пацієнта на санках до карети швидкої і повезли на госпіталізацію. Так Новий рік і зустріли.
Ви згадали 80 - ті роки. Це і Чорнобильська аварія…Як пережили?
- Це було дуже страшно. Я в Чорнобиль не виїжджала. Ми працювали тут. Панікували люди на початку. Хвилювання, гіперкризи. Це вже потім з’явилося більше онкології. Пам’ятаю, як вулиці міста помітно стали пустими, і була сильна спека. В масках населення не ходило.
А «Революція на граніті» вам чимось запам’яталася? Знаю зі спогадів учасників, що швидка завжди чергувала біля активістів, які оголосили голодування.
- Я в той час працювала на спецбригаді. Ми кожне чергування виїжджали до протестуючих. Ви собі не уявляєте, як мені було їх шкода. Бо це діти віку мого сина, він також брав участь в революції. Не ночував, але приходив. Я так добре запам’ятала Олеся Донія (ред. -організаторами акції виступили Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній). Ми його теж тоді оглядали. Когось госпіталізували і повертали, надавали допомогу на місці.
А як надати допомогу людині, яка голодує? Не намагалися переконати чи відмовити від участі?
- Глюкозу вводили, вітаміни. Вимірювали тиск. Навіть думок не було таких ,щоб відмовити. Навпаки ця злагодженість протестуючих настільки мене вразила і розчулила. Пам’ятаю, як вони піднімалися по Грушевського, тримаючись за руки… (ред. - плаче)
Революція Гідності була тяжкою в плані великої кількості постраждалих, травми були дуже важкі, бригади одна за одною виїжджали , працювали як на війні. Коли транспорт не ходив, ночували тут.
Як пандемія коронавірусу вплинула на вашу роботу?
- Помінялася вся госпіталізація. Лікарні закриваються під ковід. 170 бригад на лінії, 65 чергових стаціонарів. Так тяжко, як зараз, мені не працювалося ніколи.
Що би ви сказали людям, які не вірять в коронавірус?
- Потрібно хоча б один раз поїхати і подивитися в лікарню, або покрутитися навіть у нас і бачити, яка кількість пацієнтів на швидкій в черзі до лікарень щодня.
Пані Ларисо, я не можу не відмітити, як ви гарно виглядаєте, як досягаєте такого результату?
- Маю гарну генетику, фізична навантаженість – це вже моя потреба. Басейн і 5 разів на тиждень займаюся в спортзалі в групових заняттях.
На завершення нашої розмови, яке ваше життєве кредо?
- Життя - одне. Живи.
Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук

Леонард Людвігович Солодковський, лікар 11-го відділення Центру ЕМД та МК

З початком купального сезону працівники ДСНС благають наших громадян бути уважнішими та обережнішими на водоймах. Кожен день не минає без постраждалих на воді.
 
Причин тому декілька - брак відповідальності за своє життя і життя дітей, вживання алкоголю, який категорично заборонений перед купанням у водоймах, проста необачність і невміння адекватно оцінити свої можливості.
Станом на 5 липня ДСНС наводять статистку, яка жахає: протягом тижня на водних об’єктах загинуло 53 особи. Вдумайтеся в цю кількість.
З початком літа екстрена медична допомога міста Києва щодня виїжджає на такі виклики. Я спілкуюся з лікарем Центру ЕМД та МК, якому у літню пору часто доводиться виїжджати до потерпілих на водоймах. Це - лікар Леонард Людвігович Солодковський. Він вже 33 роки працює в 11-му відділенні Центру ЕМД та МК:
 
• Пане Леонарде, як часто влітку на вашому чергуванні доводиться виїжджати на утоплення?
- Щодня. Здебільшого, ми приїжджаємо, коли працюють рятувальники, водолази, які прочісують місце події. Був такий випадок, коли двоє чоловіків напідпитку посперечалися, що один з них перепливе озеро Райдужне. Один з них пішов у воду і не повернувся, другий, хоч був і п’яним, але зрозумів, що треба викликати рятувальників. Ну ось ми приїхали і чекаємо, коли його знайдуть. Треба розуміти, що перебування людини пів години під водою означає, що реанімаційні дії вже не допоможуть…
Додам, що не лише алкоголь може бути причиною утоплення, а елементарне незнання водойми, її дна. Людина пірнула - різкий перепад температури може викликати судоми. Ще відпочивальники часто використовують надувні матраци, які є ненадійними і перевертаються, в результаті маємо трагедію.
 
Я відверто скажу, сам потрапляв в такі ситуації, що подумки прощався з життям, але слава Богу, зумів виплисти. Перший раз в Лівії в лагуні Середземного моря потрапив у воронку, але вдалося заспокоїтися, почав хапатися за каміння і виплив. А ще було - вирішив переплисти Дніпро і не розрахував сили. Це приклад того, коли зробив, як кажуть, «по-дурості».
Дуже небезпечно, коли люди стрибають головою вниз у воду, не знаючи ні глибини, ні характеру дна. Знову ж таки під дією алкоголю, коли «море по коліна», через бажання похизуватися перед друзями, стрибають, б’ються головою об дно і отримують компресійний перелом шийного відділу хребта. Через таку травму все тіло може бути паралізованим…
 
Скажу з усією відповідальністю - 90% утоплеників, яких діставали рятувальники, і ми їх реанімували – це люди, які випили і полізли у воду.
Хотілося б, звісно, побажати усім мудрості, здоров’я і любові. Щоб лихо оминало кожного з нас.
 
Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук.

Дітківська Вікторія медсестра, диспетчерка 11-го відділення Центру "ЕМД та МК"

- Я прийшла на «швидку» в 1991 році і залишилася на ній дотепер. Перейняла, так би мовити, естафету від мами, яка була фельдшеркою і віддала цій справі 53 роки. Можливо, вам видасться дивним, але жодного разу в мене не з’явилося бажання звільнитися, навіть коли 11 років поспіль пропрацювала на дитячій бригаді і бачила найстрашніше – смерть дітей…

Поряд з цим були й інші враження. Наприклад, доводилося приймати пологи. Це, звісно, незабутні емоції – допомогти з’явитися на світ новій людині. На такі виклики мчиш немов ракета. Пригадую, дорога тоді зайняла 9 хвилин, стільки ж часу (і це, на жаль, поширена практика) шукали адресу, ніхто нас не зустрів. Так ми й “танцювали” біля під’їзду, поки нам не відкрили двері. Пам’ятаю, це був гуртожиток, малесенька кімнатка «на витягнуті руки» і дитя вже з’являлося на світ. Чоловік породіллі злякався, сказав, що він не дивитиметься на цю картину і кудись дременув… Ми з колегою прийняли успішно пологи. Малюк з’явився швидко, як пляшка шампанського вистрілила… Хлопчик… За шкалою Апгара (ред. - система швидкої оцінки новонародженого малюка для вирішення подальших реанімаційних процедур) – мав 8/10. Це були перші і не останні пологи, які я приймала, однак саме їх я запам’ятала на все життя, перехвилювалася, навіть тиск піднявся… Але воно того варте…

В День медичної сестри я б хотіла побажати своїм колегам терпіння, бо справді стало важко працювати, а весь негатив ми перекладаємо один на одного. І, звісно, хочу побажати всім здоров’я та достатку.

Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук

Старша фельдшерка Галина Василівна Піддубна

30 червня наш Центр відзначає черговий день народження, нинішнього року – 119-й. Нам цікаві люди, які стали частиною його історії. До таких належить ст. фельдшер Галина Василівна Піддубна. Сьогодні на Київській “швидкій” ви не знайдете людини, яка б не знала Галини Василівни. Її трудовий шлях у закладі вимірюється 53-роками. Працювала вона і у складі виїзних бригад, була старшим фельдшером спеціалізованих бригад, ще донедавна головним фельдшером центру. Про все це - у розмові нижче.
………………………………………….
- Галино Василівно, Ви пропрацювали на Станції 53 роки. А як прийшли сюди?
-Можна сказати, що випадково. На розподілі мене дуже запрошували до Жовтневої лікарні. Я там була на практиці і, видно, сподобалася, а от мені там навпаки, якось “не пішло”. Тому коли мене запитали, чи не хочу я працювати на “швидкій”, одразу погодилася, хоча, по правді, не дуже розуміла, що то за робота. Але ж слово яке магічне – “швидка”…Чи могла я тоді подумати, що на стільки років тут затримаюсь?…Я сьогодні не уявляю себе на якійсь іншій роботі. Спочатку поставили фельдшером на загальнопрофільну бригаду. Пропрацювала місяць і мене забрали на спеціалізовану кардіологічну.
- Це знамениті тоді бригади….
- Так, наші спеціалізовані кардіологічні бригади у 60-х, 70-х були дуже авторитетними і затребуваними. Нас навіть в НДІ Стражеска викликали на дефібриляцію, бо дефібрилятори були тільки у нас. Ці бригади почали створюватися з 1961 року. Тоді київські лікарні не мали відділень, де рятували б людей від інфарктів. Вважалося, що хворих у такому стані перевозити не можна. Тому цю функцію взяли на себе протиінфарктні бригади. Нас називали у ті часи клінікою на колесах. Ми робили обстеження на місці, усі необхідні аналізи…Навіть ВООЗ вивчала наш досвід. Але якщо говорити про спеціалізовані бригади загалом, то наш профіль був не першим. Перша спеціалізована бригада була психіатрична. Створена 1954 року. А ще до Другої світової війни, у 30-х роках , були створені педіатричні та акушерські бригади. А вже в 70-і починають з’являтися інші спеціалізовані бригади - неврологічні, протишокові, гематологічні….Гематологічні виїжджали на кровотечі і в стаціонари, гінекологічні відділення. Були бригади токсикологічні, дитячі реанімаційні….І ще багато інших. З часом стаціонари в лікарнях освоїли усі ці напрямки і поступово потреба у спеціалізованих бригадах почала відпадати. Але досвід вони напрацювали дуже цінний….
- Отак на ваших очах пройшла майже половина історії нинішнього центру - зі 119 років від початку заснування до наших днів.
-Так виходить.
-А кого б ви назвали своїми вчителями?
-Лікарі-кардіологи Ела Аронівна Чечик та Дмитро Борисович Зільберман. Дмитро Борисович був нашим керівником. Він, по-суті, створив спеціалізовані кардіологічні бригади, захистив першу докторську дисертацію на тему їх роботи. Були і інші дисертації про спеціалізовані кардіологічні бригади, але писалися поза межами станції, а Дмитро Борисович був єдиним науковцем і практиком, що писав, як кажуть, без відриву від виробництва. Бувало на виклики з ним їздила. Діагност був неперевершений. Я ще не зробила аналізу крові, а він уже називає цифри…По стану пацієнта бачив. Вчителями були і головні лікарі станції. Усі вони були досвідченими практиками.
- А перший виклик пам’ятаєте?
-Дуже добре пам’ятаю свій перший день на кардіологічній бригаді. Не вийшов на роботу один фельдшер, захворів, здається. Я сама, ще стажер, з лікарем. За один день чотири реанімації. У мене руки тремтіли…На ходу вивчала вміст ящиків. . Ящики величезні- море ампул…Але нічого, “схопила на ходу”.
- А ящики якої ваги?
Та хто їх важив? Але важкі. Повністю укомплектований ящик не менше 22-23 кілограмів. А моя вага на той час 53 кілограми.
- І ви носили?
-У нас була чоловіча бригада. Джентельмени! Але якщо госпіталізація , то уже все на мені висить. Бо ноші несуть чоловіки та ще й на витягнутих руках - коридори ж вузькі, не розвернешся. Вони несуть хворого, а на мені кардіограф, ящик в руках, на плечі “амбушка”( дихальний апарат). Але по молодості все проходило нормально. У нас злагодженість була на високому рівні. Поки лікар зайде до квартири, у нас уже все розкладено, кардіограма зроблена і він уже розуміє, як діяти. Досвід це така штука…От ми заходили в квартиру, бачили хворого і одразу розуміли - є інфаркт чи нема. Працювала я і з доктором Валерієм Григорович Камінським. Називаю його досі “мій улюблений доктор”. Лікар з великої букви…Він виїхав в Америку. Рік тому його не стало.
- Я читала в одному з інтерв’ю Н.А.Ленгауер (головний лікар КСШМД 1948-1975рр), що В. Камінський під час виклику вводив електрод у порожнину серця, виводив людину з клінічної смерті.
-Було таке. Але це робили усі спеціалізовані кардіологічні бригади. Може він був першим…
- Ви працювали з легендарною Н.А.Ленгауер….
-Так, працювала. Це особлива людина.
- У чому її особливість? У чому її секрет керівництва? Усі, хто знав Наталію Андріївну, згадують її з величезним пієтетом.
-Вона знала роботу. Працювала дуже багато. Вона розуміла людей. Буває, висварить, але по справі, без образ і подальшої помсти. Була сувора, але справедлива і дуже добра. Посварить, висловить все, що накипіло, а після того і за плечі по-материнськи може обійняти….Коли вона вирішила піти з посади головного лікаря, то сама знайшла собі заміну – Івана Гнатовича Усиченка, зовсім молодого лікаря уже з досвідом керівництва швидкою допомогою у Кривому Розі. Він їй сподобався…
- А що згадується з минулого найчастіше?
- (Замислилася) Успішні реанімації. Це емоції, які не передати словами. Я, може, через той адреналін і затрималася на швидкій на стільки років. Знаю багатьох, хто пішов від нас, а ностальгія за нашою специфікою у них залишилась. Швидка медична допомога - це діагноз. Скільки було ситуацій! Ти уже весь мокрий від напруження, серце уже у пацієнта завели, а от чи живий мозок, не знаєш- людина без свідомості. Згадую такий випадок, везли до лікарні людину після реанімації. Чоловік без свідомості. А наша лікарка нахилилася над ним і причитає: “Ну миленький, ну миленький, скажи хоч що небудь…” . І той раптом:”Де я?”. Все! У моєї лікарка аж істерика в хорошому сенсі- сміється, не може зупинитися…від щастя, що витягли таки людину з лап смерті. І скільки таких “витягнутих” було!…Це згадувати приємно. Заради цього хочеться працювати.
- А от багато хто каже, що медики до смертей звикають…
- Ні,ні і ні! Не вірте. Це неправда. До смерті звикнути не можна.
- А коли було легше працювати тоді, на початку своєї трудової діяльності, чи зараз? Зараз така техніка, апаратура, можливості діагностики!…
-А тяжкості? Хворих до машини несе бригада. Наша бригада складалася з чотирьох людей. Зараз в бригаді дві людини, з водієм три. В такому випадку це мало…Треба шукати допомогу. Час втрачаєш…Або машини. Я починала із загальнопрофільної бригади, ми їздили на “Волзі”. А коли перейшла на спеціалізовану кардіологічну, то вже на “рафіку”. Кращої машини не знаю! Хоча, коли везли хворого в салоні, то наші голови були на вулиці- так тісно, але який м’який хід! Для нас це багато важить, бо цілий день, а то й добу, на колесах. На кардіологічних бригадах я пропрацювала 34 роки, з 79-го працювала уже старшим фельдшером спеціалізованих бригад, але свою не покинула, продовжувала виїжджати на виклики. Не знаю, як би я жила без “швидкої”? Це мій дім. Тому я тут досі…Не хочу йти звідси.
- Ви тут і свого чоловіка знайшли?
-Так, разом працювали на кардіологічних бригадах, тільки в різних. А одного разу довелося попрацювати в одній, бо людей багато похворіло. Пам’ятаю ту зміну, була дуже важка…Отак і почалося…Чоловік мій на КСШМД 39 років пропрацював….
- А діти ваші пов’язані з “швидкою”?
- Дочка закінчила медучилище, попрацювала у Жовтневій лікарні, а потім закінчила інститут народного господарства і пішла в іншу галузь. Дочка у нас одна. А от онуків – троє. Один з них мріє бути спортивним реабілітологом.
- Ви ж іще учасник ліквідації аварії на ЧАЕС?
- Я родом з Чорнобильського району. Так що ту біду відчула з усіх сторін. 1986 року мене командирували у зону лиха двічі. Ми чергували - кому треба буде надати термінову медичну допомогу, кого вивезти… Якось голова сільради, де ми дислокувалися, запросив нас додому гарячої картоплі поїсти. Ми тільки сіли за стіл, а тут раптом міліцейська машина у двір заїжджає,майор міліції командує : швидко збирайтеся, треба терміново їхати, у Прип’яті тяжкохворий. Ми бігом до своєї машини, а майор зупиняє:”Свою машину не беріть, сідайте в мою, бо свою потім не вивезете”. А тоді так було- заражену радіацією техніку утилізували і не випускали із зони. Сіли в міліцейську і їдемо. На під’їзді до зони - команда “задраїти люки”. Доїхали до мосту, а під мостом радіація зашкалює….Майор як назвав цифру, то мені вже стало страшно. Але ще страшніше було бачити, як уздовж доріг стоять солдатики у гімнастерках без будь-якого захисту…
- Багато чого є згадати… Для вас 30 червня це свято?
-Звісно, свято…Така дата! Приємно, що я є її частиною…і дуже вагомою…(сміється)
- А може наостанок щось веселе згадаємо з робочих буднів…
-А треба?…Мене, буває, онуки з цим дістають - розкажи та розкажи…
- І що розповідаєте?
- Тих історій було багато - і трагічних , і веселих. От зараз згадалося…Була у нас лікар К.. Маленька така! Метр двадцять з кепкою. Але фахівець хороший. І людина теж. Така цокотушка-щебетушка….До хворого завжди так лагідно звертається! І от, пам’ятаю, нічний виклик на Горького. Заходимо в квартиру. Там стеля чотири метри, а під самою стелею ледь миготить лампочка. Напівтемрява. Сидить старенька. На ліжку лежить наш пацієнт і уже укритий простирадлом з головою. Запізнилися, думаємо. Я сідаю заповнюю карточку, хлопці дрімають. А лікар взяла шматочок паперу та скручує його, щоб перевірити очне яблуко. Процедура є процедура. Обережно знімає простирадло, нахиляється і раптом я чую здивовано-перелякано-радісне:” Як ви себе почуваєте, хворий?” Я аж рота відкрила – що за жарти? І раптом наша докторка починає заливисто сміятися. Живий дідусь! Нащо його бабця вкрила з головою? Дідуся ми підкололи та попросили бабцю більше так не робити…
- Я бажаю, аби ваша робота давала вам побільше позитивних емоцій! Вітаю вас із днем народження Центру! Здоров’я вам на багато-багато років!
 
Музей КНП “Центр ЕМД та МК м.Києва”

Сергій Ліфанов фельдшер 10-го відділення Центру "ЕМД та МК"

На годиннику 7:30. Я заходжу у 10 відділення Центру “ЕМД та МК” в Києві. Хтось в цей час ще спить або снідає, хтось збирається на роботу, а тут, на швидкій, бригади в повній готовності. Я поспішаю на зустріч з чоловіком, який не лише присвятив своє життя порятунку інших, а й з початком російсько-української війни пішов на фронт служити фельдшером артилерійського дивізіону.
Знайомлюся і спілкуюся з Сергієм Ліфановим.
Пане Сергію, скільки років ви у професії і скільки з них віддали 10 відділенню?
- У 10 відділені я з 2011 року. Я на швидкій з 91-го.
То ви на швидкій стільки скільки мені років… (ред. - сміємося)
Чому вирішили пов’язати своє життя з професією фельдшера?
- Закінчив школу, запропонували на швидку піти санітаром попрацювати…
З чого розпочинається ваш день? Маєте якісь традиції на швидкій?
- Є. Я раніше приходжу, щоб попити кави.
Коли відправляєтеся на виклик, як з культурою поводження водіїв на дорозі, пропускають швидку?
- Останнім часом все краще і краще. Прогрес є.
А запам’ятали свій перший виклик?
- Так. Виклик був на Подолі. Зараз того кафе нема, називалося - Ярославна, їхали до людини з гіперкризом. Зробили укол, запропонували госпіталізацію.
Цікаво, на яких автомобілях ви їздили?
- На “рафіках”. Вони ще зустрічаються на дорогах. Дуже м’яка машина. Але якщо зима, якийсь підйом, то треба було її штовхати. (ред. - сміється)
Про війну говорите охоче?
- Залежить про що. Я в такому підрозділі служив, що не все можна розповідати.
Що для вас стало переломним моментом, коли ви вирішили покинути звичне життя і піти на війну?
- Я пішов в перший же день, коли була оголошена мобілізація, але в нашому військоматі просто зникли всі документи резервістів. Це наслідки двох міністрів-росіян. Мене забрали вже в третю хвилю. Спершу на війну мене не відправили, а на Яворівський полігон. Там я був завідувачем медичного пункту і викладачем тактичної медицини. Це офіцерська посада. З нуля зробив два медпункти. Там все було законсервовано, занедбано…
Де ви брали ентузіазм?
- То не ентузіазм був, а злість…
Чи був якийсь курс підготовки перед тим як поїхали на Яворівський полігон?
- Не було… А зараз дуже ретельна підготовка.
Згадую, що мене в медпункті посадили на 34 дні, дали такий ящичок з п’яти кубових шприців, бинти, дві ампули анальгіну і все… три шприца. Поїхав у Львів, дізнався, де волонтери. Спочатку вони відмовлялися допомогти, бо все йшло на фронт. Я пояснив, що за кілька днів хлопці підуть на війну, серед них є хворі. Після того нас почали забезпечувати.
Загалом скільки часу віддали війні ?
- На Яворівському прослужив рік і двадцять днів, і ще два рази в зоні російсько-української війни за контрактом - по пів року.
Зброю в руках тримали?
- Постійно. І спав з автоматом. Ворог всюди, ті ж ДРГ могли бути і в населеному пункті.
Як медику, який навчений рятувати, звикнути до зброї в своїх руках, щоб в разі загрози забрати життя?
- Я не вбиваю, я знищую ворога - це різні речі. Ми їх сюди не кликали.
Була безпосередня видимість ворога, саме не техніки, а людей?
- ДРГ на нас раз вийшло, нас захищала розвідка і нацгвардія, вони з ними розбиралися.
З якими пораненнями здебільшого доводилось мати справу ?
- Слава Богу в нас не було поранених, вони по нас гатили-гатили, але ні разу не влучили. Один раз було в кущі вибухом закинуло, земля з-під ніг втекла. Машина поїхала, я почав доганяти, на КрАЗ на ходу застрибнув. Хлопці підхопили, закинули… (ред.-сміється).
Наша батарея заступала на тиждень на чергування. Вдень відсипалися, на ніч на бойові позиції. Я був артилеристом.
Який ваш позивний ?
- Неандерталець (ред. - сміємося). Це був мій нікнейм у соціальних мережах.
Як колектив сприйняв ваше рішення піти на війну?
- Сказали: “Молодець”. Завідувач відділення, Іван Михайлович, запевнив: ”Серьога, не хвилюйся, все буде” і прислав мені бронежилет 5+, це дуже гарний, ще - італійський шолом. Я його другу подарував на передовій, цей шолом два рази врятував його від смерті.
На завершення, чи є у вашому житті слова, які вам допомагають?
- Якщо Бог звалив це на мої плечі, то він впевнений, що я це витримаю…
 
Спілкувалася і записувала Зоряна Паламарчук
© КНП ЦЕНТР ЕКСТРЕНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ТА МЕДИЦИНИ КАТАСТРОФ МІСТА КИЄВА

ЦЕМД та МК