ВОЛОДИМИР ЕВЕЛЕКОВ, молодший медбрат: Я ПРАЦЮЮ З НАДІЙНИМИ ЛЮДЬМИ
- Володимире, це не перша ваша робота. Як потрапили на швидку?
Сімейні обставини….Працювала дружина і нам здалося, що добре, коли будемо працювати разом… Уже 15 років я тут.
- І як? Специфіка швидкої вона особлива….
Робота як робота. Кожна вимагає знань, умінь, досвіду…Моя посада за штатним розписом називається молодша медична сестра…
…Ні, я вас буду називати молодшим медбратом.
Немає різниці. Головне, що є обов’язки, які ти маєш виконувати. Ти член команди, а отже, також несеш відповідальність за результат…
-Які ваші обов’язки на бригаді?
Все залежить від ситуації Керівник бригади, мій доктор Сергій Коваль, у кожному конкретному випадку визначає, хто і що має робити. І от що скаже, те робимо. Треба шинувати,- шинуємо, треба транспортувати, - транспортуємо. Наша справа допомогти, врятувати. І ми це робимо. Мені здається, що непогано робимо. От приміром ДТП. Автотроща. Надзвичайники затримуються. Ми не повинні лізти в машину, бо то їх робота, а ми ліземо, витягуємо постраждалих, надаємо термінову допомогу, бо тут втрата кожної хвилини може вартувати життя. Наш маленький колектив, бригаду я маю на увазі, добре спрацьований. Я знаю, що ми зробимо все, як треба і якнайшвидше. Я знаю, на що здатен мій доктор Сергій Коваль, фельдшерка Валентина Іванівна Зафіріді. Ми з нею і удвох, буває, їздимо на виклики. Вона мені каже: “Володю, коли ти біля мене, я спокійна”. А я спокійний. коли з нею виїжджаю на виклик. У нас бригада з дуже надійних людей. Ми працюємо разом не один рік і довіряємо один одному. Скількох людей із клінічної смерті витягли! Я за ці 15 років теж уже став медиком. Завжди беру участь у процесі, звісно, як помічник, але коли ти бачиш, як спільними зусиллями ми відкачали людину, ну це….це варте того, щоб пишатися своїми колегами, своєю роботою…
- З початку війни характер роботи змінився?
Звісно, змінився. До війни вогнепальні були рідкістю, а зараз це уже звичне. Ми виїжджали на усі виклики у перші дні війни, коли у нас вибухало і гриміло. Поранені були….Викликали нас до військових, до тероборони. У них там і своя медицина, але ми з більшим досвідом та практикою. Приїдемо щось підправимо, переробимо….
- А коли сирена, коли реальна небезпека, з якою думкою виїжджаєш на роботу?
Треба їхати. Дивишся на все, що відбувається навколо, і думаєш, коли того путіна уже приб’ють…Про це усі думають. От ви запитуєте, що в роботі змінилося? Життя змінилося. Я живу на Кільцевій, з балкону моєї квартири бачив, як бомбили Бучу – вибухи, дим, вогонь…Страшно було уявити, що там відбувається, коли у мене в квартирі ліжко тремтіло…Я сам з Чернігова. І цим все сказано. Там живуть мої діти. Я приїжджав і до Чернігова, і до навколишніх сіл. Все бачив- танки, розбиті будинки, обгорілі машини…Ці фронтові дороги такі страшні…. Багато людей повиїжджали і з Чернігова, і з Києва, з країни. Подалі від цієї біди. А я з Києва я не виїжджав. Працював. Я взагалі така людина, що паніці не піддаюся. І дружина моя така ж. Дорослим людям треба тримати себе в руках. А тим паче, якщо ти на виїзді. Тут треба робити все впевнено, швидко…і спокійно, щоб не наробити помилок.
-Робота у вас складна?
Всяке буває. В основному все ясно-зрозуміло. Наша справа допомогти. І ми це робимо. Складно, коли не знаєш своєї роботи…
-Що ви б хотіли побажати своїм колегам?
Міцного здоров’я, міцних нервів і удачі.