МАРІЯ СИДОРЧУК, диспетчер оперативного відділу: ГОЛОВНЕ У НАШІЙ РОБОТІ - ДОБРОТА

 
… Бо тільки добра людина здатна робити добро, робити життя добрішим. Ми для цього і працюємо.
- Але вам, диспетчерам, потрібна і певна жорсткість. Часто люди вимагають приїзду бригади ЕМД, не маючи на те підстав, але ж…спробуй їм це пояснити…Треба відмовити. І як тут бути з добротою?
Так, відмовляємо, якщо це непрофільний виклик. Необхідно бути професіоналом своєї справи. Треба уміти поговорити з людиною, щоб відмовою не довести її до якогось зриву, до погіршення самопочуття…У нас є відділ “Поради лікаря по телефону”. Ми переключаємо непрофільних додзвонювачів на наших консультантів. Але буває, що телефон відділу зайнятий, бо туди реально багато людей звертаються. Тоді ми повинні пацієнту пояснити, що робити у його ситуації, щоб не зашкодити здоров’ю, щоб полегшити стан, які ліки прийняти…Ми також у екстрених випадках маємо порадити пацієнту, як стабілізувати свій стан до приїзду швидкої. Тобто, треба слухати, розуміти людину і старатися допомогти їй, заспокоїти, коли треба…
- У вас є хороший досвід. Ви довгий час працювали фельдшером на виїзній бригаді…
Це трошки не той досвід….У диспетчера своя специфіка. Я на виїздах працювала , була і у лікарській бригаді, і у фельдшерській, на спецбригадах. Поїздила, досвіду набралася і професійного, і життєвого…Фельдшеру на бригаді треба бути рішучим, швидким на реакцію, щоб встигнути людину витягти із загрозливого стану, стабілізувати та відвезти у стаціонар. Диспетчеру ці знання також потрібні. Але складність у тому, що диспетчер людини не бачить, а кваліфікувати стан повинен – екстрений, неекстерний, непрофільний…І психологом треба бути, і логічне мислення швиденько включати…От телефонує людина і кричить: “ У мене перитоніт!”. А яка симптоматика? Починаєш розпитувати. Є пацієнти, які навмисне ставлять собі страшненький діагноз, щоб швидше приїхала бригада, і тому накидають собі болячок і симптомів, які між собою аж ніяк не в’яжуться….На даний час ми уже почали частенько відмовляти у виїзді бригади, якщо бачимо, що екстреного випадку нема.
- А як люди реагують на відмову?
По різному. Важко з людьми похилого віку, яким буває важко кудись піти і поліклініка може далеко… Це найчастіше хронічні хворі, часто з гіпертонічним кризом. Якщо криз не ускладнений, нема задишки, то бригада може й не їхати, людина може стабілізуватися своїми таблеточками. Ми підкажемо, що саме випити, нагадаємо про необхідність консультації. Тут важливо уміти вислухати, тон, яким ти спілкуєшся….Важлива терплячість, витримка і доброзичливість….
- А час же обмежений у вас - 60 секунд на прийом виклику...
Час справді обмежений , але це уже справа уміння, професійності. Треба за 60 секунд випитати симптоматику …Головне- не нашкодь. Наприклад, якщо різко відмовиш людині у виїзді бригади, вона може рознервуватися і погіршити собі свій стан…Усяке може бути. Тому, як би не було важко нам усім сьогодні, треба залишатися людьми. От зараз під час війни дуже багато ситуацій, коли сім’я виїхала у безпечне місце, а стару людину залишили вдома одну. І телефонують нам родичі, діти, онуки з інших міст і викликають швидку до такого пацієнта, мовляв, приїдьте пошвидше, він один, він хворий, нема кому допомогти!….Бувають і травми з необережності, що вимагають справді кваліфікованої допомоги, треба їхати знеболити…Важко буває у таких випадках знайти правильне рішення. Правила диктують одне, людяність інше. Стараємося підключити консультантів. Самі заспокоюємо… Рекомендуємо підійти до сімейного лікаря, телефони волонтерів даємо, які можуть ліки підвезти.
- На вашу думку, яка частка професійності диспетчера у ефективності допомоги хворому?
Я думаю, що основна. Все починається з нас. Якщо ми правильно сформулюємо виклик, точно запишемо скарги, тоді й бригада буде правильно обрана, виїде вчасно, отже, вчасно буде надана допомога.
- А помилки трапляються?
Звичайно трапляються. Інколи скарга звучить просто і небагатослівно, хтось не уміє сформулювати свій стан, що і до чого, не знає свого діагнозу…Треба довго розпитувати, щоб не пропустити чогось важливого….Або, скажімо, під час виклику людина втратила свідомість…
-…і тоді ?
Виклик записується …Телефон записується. Якщо обірвався зв’язок, телефонуємо повторно уже ми , бо, як правило, людина втрачає свідомість на короткий час. Вона приходить до тями, і ми записуємо виклик. А буває що і обманюють. Не так давно був у мене випадок. Під час комендантської години мені зателефонували і сказали , що хтось там випадково порізав вени. Але вени порізали за однією адресою, а викликають з іншої і просять, мовляв, заберіть мене з Дарницького району і завезіть у Деснянський, тому що у мене є ключі, інакше ви до квартири не потрапите. Я не повірила у таку історію. Чому ви не поговорите з людиною, яка порізала вени?- запитую. – Нехай накладе пов’язочку, сусідів покличе на допомогу, поговоріть , щоб відкрила двері, і ми приїдемо. У нас нема такої можливості кружляти містом… А потім таки з’сувалося, що це був хибний виклик - комендантська година, а треба добратися у такий-то район. От і придумали прокататися на швидкій. Зараз, коли є комендантська година, побільшало викликів на вулицю…Я в таких випадках завжди викликаю до швидкої ще й поліцію, бо ми не знаємо, що за людина викликає бригаду, у якому вона стані, що у неї на думці, хто там біля неї…Я сама працювала на бригаді і знаю, наскільки це небезпечно виїжджати на нічні виклики на вулицю. Тому я завжди до бригади викликаю поліцію. Ми ж, медики, незахищені від агресії.
- Бувають такі випадки, що і після роботи, як кажуть, не відпускають, муляють душу?...
Звичайно бувають. Ми ж живі люди. Я особливо переживаю, коли відбувається якесь страшне ДТП, коли у автотрощу потрапляють діти….Відправиш бригаду на місце події і відстежуєш, куди повезли, чи довезли, врятували чи ні….І вдома про це думаєш…Мені завжди дітей особливо жалко….Падіння з висоти. Зараз це явище, на жаль, почастішало…І діти теж вкорочують собі вік. Що це? Тяжко буває на душі. Приходиш додому і не можеш забути своє чергування. Я чула таке, що медики звикають до смертей, до страждань. Це неправда. До такого звикнути не можеш. Переживаєш, носиш у собі…
- Як прийшла війна до вас?
Я чергувала у ту ніч. Вибухи…Люди перелякані, телефонують, що це? А ми теж не знаємо, відповідаємо, що бригади поїхали, повернуться і будемо знати…Дуже важка була ніч. Тривожна….А як зрозуміли, що почалася війна, то страшно стало.
- А як ви обрали професію медика?
Я чомусь завжди хотіла бути медиком. Після восьмого класу не вступила до медучилища. Потім спробувала ще раз і…стала студенткою. Була дуже рада. А на швидку допомогу одержала направлення і пішла працювати.
- Я знаю що роботи на швидкій багато хто боїться, як важкої екстремальної...А ви не боялися?
Я не боялася. Нас в медучилищі добре вчили, невідкладній допомозі також, тому я прийшла на бригаду добре підготовленою, принаймні знала, що це за робота. Хоча теорія це одне, а практика інша. Продовжувала вчитися вже на виїздах. Мені чомусь важко не було… Можливо тому, що це “моя” робота. От я уже на пенсії, можна було б відпочити, але хочеться ще працювати, подобається допомагати людям.
- А як від роботи відпочиваєте?
Нічого особливого – сім’я, дім, дача. Я дружина, мама, бабуся…Серце гріють успіхи рідних, Вони і настрій піднімають. Зараз війна. Більше тривог, тяжких думок стало. Але головне триматися разом, один одного підтримувати…
© КНП ЦЕНТР ЕКСТРЕНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ТА МЕДИЦИНИ КАТАСТРОФ МІСТА КИЄВА

ЦЕМД та МК