МИГАС: Прийшла на відділення інтерном 2016-го року. Тут і залишилася. Взагалі , коли тільки думала про обрання професії, були плани йти на фармацію. Але в університеті сподобалася медицина невідкладних станів. От і пішла по цій лінії. Це складна спеціалізація. Але і цікава. Кожен виклик - це якийсь новий досвід, новий поштовх до нових знань.

- За плечима навчання …А тут, на відділенні, є люди, яких ви можете назвати вчителями?

МИГАС: Звісно є. І це не лише досвідчені колеги, як прийнято вважати. Це і майже мої ровесники, які уже здобули той досвід, якого мені на певний момент бракує. Я можу будь-коли звернутися до нашої завідувачки Наталії Олексіївни Харевич. Завжди проконсультує, підкаже, порадить.

- Мабуть траплялися у вашому професійному житті людські історії, які залишили слід?

МИГАС: Я відповім трохи узагальнено. Мене і дивують, і потрясають випадки, коли рідні залишають наодинці людину, яка сама не пересувається, не може навіть самостійно взяти чашку з водою… Що це? Отак кинути напризволяще рідну людину!…Я не знаю, як це так, і чому це так?… На це завжди дуже важко дивитися.

Люблю обслуговувати діток. Вони завжди дають багато емоцій, переважно добрих, бо ти знаєш, ти їм допоможеш зараз , а завтра з ними уже все буде добре.

- Завжди так?

МИГАС: На жаль ні. От зараз згадала випадок зовсім недавній. Мама вирішила піти на кухню посмажити налисники. Дитину чотирьох рочків залишила в кімнаті. Вона спала. Скільки мама ті налисники смажила, але дитина встигла прокинутися, підійти до вікна і випасти. Дитинку ми врятували. Вона вижила, але чисельні переломи будуть довго зростатися і нагадувати про себе. Це результат легковажності мами.

- Що ви вважаєте у своїй професії головним?

МИГАС: Людяність.

- А як у цій повсякденності, коли у тебе за добу виклик за викликом, накопичується втома, як за таких умов людяність виживає? Не притупляється?

МИГАС: Я думаю, що коли людяність у лікаря притупиться, то пора йти з професії. Це те, чого за жодних обставин втрачати не можна.

- Що ви своїм рідним розповідаєте про свою роботу?

МИГАС: Мінімум - жива, здорова, працюю, все добре ( Сміється). Менше знають,- краще сплять.

- Ви пам’ятаєте свій перший виклик?

МИГАС: Так. Я тоді виїжджала з дуже досвідченим фельдшером. Виклик був на ниркову коліку. Підлікували, стабілізували, відвезли в лікарню.

- Зразу все було зрозуміло, сміливо взялися за справу, без мандражу?

МИГАС:У мене дуже продуктивно проходила інтернатура. Навіть якщо порівнювати її з практикою моїх однокурсників, які процес споглядали збоку, я поринула у роботу з головою, із задоволенням виїжджала на виклики. Мені це подобалося. У мене були дуже хороші наставники: Коробко Володимир Григорович, Арнаутова Ірина Юр’ївна, Віліпчук Вадим Віталійович. Зазвичай працювала з ними в одну зміну. Вони своїм прикладом показували, як треба ставитися до пацієнта, що не треба ніколи показувати, що ти боїшся, бо це передається людині. і вона може почати панікувати…

- А якщо таки панікує, то як заспокоїти?

МИГАС: Колеги згадують один тяжкий випадок на виклику і трохи смішний. Пацієнт запанікував не на жарт - нервує, шарпається…Я тоді сказала: “Давайте серед нас залишимо одного істерика, і це буду я”… Подіяло.…Його перестало трусити. Ми змогли зняти електрокардіограму.

- Тобто, і жарти теж лікують?

МИГАС: Звісно… Треба відволікти пацієнта від страхів, від болю…

- Як зазвичай зустрічають швидку люди? Давайте так - від кращого до гіршого.

МИГАС: Буває, що тебе зустрічають рідні внизу, ти не чекаєш, щоб тобі відкрили двері, уже на ходу відповідають на твої запитання, допомагають пацієнту - принесуть той же рушничок, мисочку, якщо вона треба. Ти бачиш і повагу до своєї праці, і підтримку хворого… А буває гірше. Стоїмо стукаємо у двері, бо дзвінка нема, домофону також. Уже сусіди виходять на шум… Нарешті відкриваються двері і пацієнт одразу з претензією: Чого так довго їхали? А ми уже 20 хвилин під дверима!… Це не дуже приємно.

- Яке побажання буде колегам, собі?

МИГАС: Мужності нам усім, витривалості, спокою. І найголовніше - миру!